Із архіву Лебедєвої Вікторії Павлівни

25 жовтня 1941 року німці, які окупували місто, вишикували усіх вихованців дитячого будинку №1 (тоді він знаходився на вулиці Свердлова, 133), обрали трьох хлопчиків, і з криками «Юде!» розстріляли в потилицю при інших дітях.

У мене на очах німець розстріляв хлопчика з дитбудинку 13 або 14 років. Причина вбивства полягала в тому, що він був євреєм.

Батько великої родини Шехтман десять років лежав паралізований. До початку окупації міста Харкова один із його синів був на фронті, а три дочки та син (другий) вирішили евакуюватися. Вони забрали старого та всі разом поїхали на вокзал. Але в цей час почалося бомбардування. Родині все ж вдалося потрапити до ешелону. Однак старий сказав: «Я нікуди не поїду, буду вмирати у своєму ліжку!» Так і сталося - голову родини розстріляли окупанти прямо в його квартирі та в його ліжку.

Белла Юхвідова разом з донькою та чоловіком, росіянином, жила до окупації на вулиці Чоботарській, 25. Це була родина музикантів. У перші місяці після приходу нацистів її братів розстріляли, а Белла пішла в бараки. Одного разу вона вигодила годину, підійшла до водія, що приїхав за людьми та запитала: «Ти ж росіянин... Скажи, куди повезуть євреїв?» «До першого байраку!» — відповів він.

Уночі Белла втекла з бараків, пішла по селах. В одному з них, на кухні, вона познайомилася з німцем, який став її підгодовувати. Якось вона зустріла міняйлів — знайомих з Харкова. «Ти так добре виглядаєш!» — зазначив хтось із них, — «А твої донька та свекруха голодують, жебракують ...»

Белла зібрала деякі продукти і пішла до Харкова, до родини. Одного разу разом із донькою вони йшли по вулиці, і дівчинка побачила у вітрині кіоску тістечка. «Мамо, я хочу тістечко!» — попросила дитина. Белла купила їй ласощі. Але тут до них підійшов поліцай. Белла пред'явила йому свій «російський» паспорт, але у відповідь отримала удар в обличчя... Її забрали в поліцію, допитували. Свекруха, яка тоді була разом з невісткою та онукою, чула, як Беллу били поліцаї. Уранці свекруха пішла дізнатися, як невістка. Виявилося, уночі в поліції Белла померла.

Один чоловік під час окупації ховав у дивані власну дружину - єврейку та жодній людині не дозволяв на цей диван сідати. Жили вони на першому поверсі будинку на Московському проспекті, недалеко від БК ХЕМЗ. Ця пара дочекалася визволення міста, хоча нервова система жінки була вкрай виснажена. Це ускладнювалося ще й тим, що діти з сусідніх будинків, які грали на вулиці, нерідко підбігали до вікна цієї жінки та кричали: «Жидівка, жидівка!» Одного разу нещасна вийшла на вулицю та кинулася під колеса трамвая.

У бараках люди стояли — ані сісти, ані лягти... Ми так прожили кілька ночей. Пам'ятаю, як одного дня вибирали Гуревича старостою єврейської громади.

Німці та поліцаї з пов'язками на рукавах ходили по бараках і збирали данину. Коли ця данина закінчилася, поліцаї підходили до жінок і виривали з їхніх вух сережки.

Пам'ятаю й таке: поліцаї ходили по бараках і забирали гарних дівчат. На ранок їх тіла були скинуті у вириті ями...

Мій тато Ойзер Гершкович Торчинський загинув у місті: його повісили на зупинці трамвая «Валківська».

Пам'ятаю, біля залізничної школи №1 (пізніше № 18), це на розі Іллінської та Токової, у ковдрах і подушках сиділи люди, викинуті окупантами зі своїх квартир. Іноді я четвертинку кави зварю та віддам старенькій єврейці. Вона дала мені ключі від своєї квартири... Це було на Токовій, 3. Німці вигнали на мороз кілька сімей, підходити до них було заборонено. Сиділи вони так довго.

Отруїлася в бараках; за іншими відомостями збожеволіла.

Прийняв отруту в бараках Верстатобуду (Станкострою).

Воловик Борис Меєрович, 1872 року народження, вул. Пушкінська. Акушер-гінеколог, професор. Наклав на себе руки в бараках

Воловники: Рахіль Манусовна та Яків Манусович (рахівник «ДонВіугілля»), вул. Пушкінська, 3, кв. 7. Отруїлися миш'яком в бараках.

Голубчина Варвара Савівна, 1860 року народження. Втратила розум після арешту доньки 9 грудня 1941 року. Загинула в синагозі.

У бараках батько заступився за психічно хвору доньку. Обох застрелено на місці.

Лавриненко Василь Дмитрович, вул. Дарвіна, 1, кв. 19. Українець. Покінчив життя самогубством після того, як його дружина-єврейка та син пішли до гетто.

Мамутова, вул. Мироносицька, 6. Дружина професора медицини А.М. Мамутова. Від переживань у бараках збожеволіла.

Рєзнікова Софія Мойсеївна, вул. Юр'ївська, 4. Померла на шляху до бараків. Її чоловік, Рєзніков Б.Г., у той же день помер вдома 15 грудня 1941 року, був тяжко хворим.

Скловська, літня жінка. Жила на вул. Токовій. Коли її вигнали з власної квартири, замерзла в телефонній будці.

Шапіро, вул. Кузнечна, 20, цокольний поверх. Тікала з бараків. Померла, намагаючись відчинити двері власної квартири.

Ефрос Олександр Михайлович, 1907 року народження, вул. Чорноглазівська. Не евакуювався через хвору матір. Професор, доктор фізико-математичних наук. Зазнав жорстоких знущань з боку нацистів, які щодня приходили до його квартири, били, принижували. Потім разом із матір'ю Ефрос Ольгою Миронівною був вивезений до бараків. Дорогою з нього зняли одяг і знову по-звірячому били. Від нечуваних мук вчений втратив розум і ліше тоді його розстріляли; за відомостями О.Ю. Лебфрейда — схоплено заручником і повішено.

Про хід у бараки та умови життя там.

Люди везли з собою навіть меблі. Зайнявши місце в бараках, обігрівалися за допомогою металевих бочок, груб, де вони не були зруйновані, і топили тим, що могли зібрати для цього. Нерідко за це розплачувалися життям. Патрулі ходили вздовж залізничних ліній, поміж бараками. Води не було. Навіть якщо хтось намагався набрати снігу, за це розстрілювали, як і за те, що люди виходили на ринок, хоча багато людей і спромоглися на це.

У бараках був єврейський бургомістр Гуревич. У Гуревича більшість людей, що перебували в бараках, вірили, сподівалися, він знайде вихід із ситуації, що склалася, що-небудь придумає.

Єврейські поліцаї були - наводили лад. Коли людей стали відвозити з бараків, Гуревичу дали отруту для маленьких дітей. Але він отруївся сам, а дітей спалили.

Жидовецький, вул. Мироносицька, 99, кв. 70. Інженер. Був одружений на росіянці (українці), яка з немовлям, народженим напередодні війни, пішла в бараки разом з чоловіком.

У бараках опинився професор Кац. У нього були важкі хворі, яких він оперував до останнього.

До бараків люди йшли з усіх кінців міста, зливаючись на Московському проспекті, — вози, санки, дитячі візки. Здебільшого люди похилого віку, жінки, діти. Шлях був довгий, кілометрів 20, зима була дуже суворою, одягу відповідного не було. З жінок зривали гарні хустки, шапки, знімали пальта.

До бараків приходили два хлопця - Ваня та Вася. Часом вони приносили що-небудь поїсти — люди пухли від голоду. Коли ми втекли з гетто, ми їх зустріли по дорозі. Вони нам дали щось їстівне... Мама хотіла віддати їм каблучку, але вони не взяли. Того часу наш барак уже палав, діти, люди похилого віку кричали. Ці два хлопчини були забруднені гаром, кіптявою - намагалися рятувати людей. В одного з них по щоках текли сльози.

У тата був добрий друг. Перед війною він одружився. Мартиненко Михайло... Він нас, як і багатьох інших, до себе не пустив, коли ми пішли з бараків. Його молода дружина приймала у себе німців... Грошей він татові дав, а пустити до будинку боявся.

Ми вирушили на вул. Артема, 34, до Олени Федорівни, матері мого (майбутнього!) чоловіка.

У листопаді 1941 року в Харкові було проведено перепис населення. У місті виявлено 600 000 чоловік. Зараз вжито заходів, щоб зменшити населення Харкова до 250 000, залишити лише корінних мешканців міста.

Німці грабують місцеве населення, знущаються над людьми, жодної різниці між робітниками, службовцями й колгоспниками для них немає. Але є різниця між національностями. Українцям більше привілеїв, ніж росіянам. Наприклад, до полонених і дезертирів-українців менше чіпляються, ніж до росіян. Євреїв абсолютно тероризують.

Зараз у місті проводиться реєстрація комуністів і комсомольців, причому термін закінчення реєстрації 1 січня 1942 року.

Що вимагають під час реєстрації? Здати партійний або комсомольський квиток. Влада попередила, що у разі, якщо буде виявлено не зареєстрованих комуністів та комсомольців, їх зарахують до жидів, тож вони відповідатимуть за те, що не зареєструвалися.

За ХТЗ є невеликий яр, туди направили багато хуліганів, які мали перевертати санчата, які їхали, затримувати їх, та якщо люди опираються, вбивати їх. Там також перебували автоматники. Стріляли прямо в євреїв, які рухалися в напрямку Верстатобуду (Станкострою). Там на машини забирали всі їхні речі та вивозили.

Виселили 25 000 чоловік, розстріляли близько 14 000. Розстріляних закопували наші військовополонені. До речі, варто зазначити, що на дорогах чимало убитих, розстріляних і закатованих військовополонених.

На Верстатобуді (Станкострої) люди приречені померти голодною смертю. Уже зараз багато людей помирають від голоду. Чоловіків туди не пускають, деякі жінки приносять їжу, але вони під загрозою. Важко передати, що робиться в бараках.

У Харкові тих, хто пишуть доноси на людей, дуже багато. У селах таких людей значно менше.

Харківський обласний державний архів, фонд 2, опис 31, справа 117.

Для довідки: Анатолій Павлович Коротун, 1900 року народження, парторг ЦККП(б) У. Заарештований Гестапо 26 травня 1942 року. Загинув.

За свідченнями Ф.І. Керстен і А.Ф. Григорової, які не один раз ходили в бараки, носили їжу деяким своїм знайомим і сусідам-євреям. Згодом ці жінки розповідали: «Німці щодня вимагали від в'язнів віддавати теплий одяг, годинники, цінності. Якщо ці вимоги не задовольняли через відсутність речей, солдати виводили з бараків кілька десятків людей і розстрілювали.

...Літніх людей, калік, дітей, які не в змозі були дійти до місця, зібрали в будівлі синагоги на Міщанській (нині вул. Громадянська), де велика частина людей замерзла, деякі померли від голоду. Там загинуло близько 400 осіб».

Черненко-Назвич Ганна Йосипівна, Серіков Данило Олександрович та Коврижко Федір Лук'янович підтвердили, що «німці не лише розстрілювали, вони труїли людей, здебільшого дітей, а потім спалювали трупи в бараках».

Порука

На Шампаньєра Григорія Михайловича, 1892 року народження, професора Харківського університету (англійська мова та література). Видана 4 грудня 1941 року в тому, що він за національністю росіянин і був викладачем англійської мови та літератури в Харківському державному університеті. Відповідальність перед законом за достовірність зазначених відомостей приймаємо на себе: професор Андрій Володимирович Желеховський та юрист лікарні Охорони материнства та дитинства Людмила Михайлівна Кіловицька.

Для довідки: А.В. Желеховський — видатний вчений, декан фізико-математичного факультету Харківського університету, професор. Патріот свого ВНЗ, він під час окупації допомагав зберегти університетське обладнання та цінності, особливо бібліотеку фізико-математичного факультету. Ховав разом із колегами, прагнучи врятувати ВНЗ від розграбування. Цінні прилади переносилися в найвіддаленіші куточки корпусів, де їх засипали сміттям. Все це організовували А.В. Желеховський та М.П. Комарь. Желеховський надавав допомогу багатьом співробітникам університету, допомагав отримати роботу. Желеховський був у місті дуже помітною фігурою, тому німці запросили його стати уповноваженим з питань університету. Це дало можливість на деякий час отримати якісь засоби до існування ВНЗ, вести напівлегальну роботу зі збереження цінних університетських приладів, цінностей і бібліотек, а головне — зберегти життя багатьом співробітникам.

Так вдалося протриматися протягом двох-трьох місяців, а потім до управи покликали нових людей, а ректора та проректора призначили з відданих фашистам осіб.

У нових умовах А.В. Желеховський став зайвим і спробував врятувати родину, переїхавши до міста Грайворон, де в нього були знайомі з родичів його учня і було легше прогодуватися.

У лютому 1943 року Андрія Володимировича за доносом несправедливо звинуватили у німецькій агітації та заарештували. Він помер від висипного тифу у в'язниці міста Старий Оскол 9 травня 1943 року. У 1962 році реабілітований. Він вірив у Перемогу навіть у найважчі часи війни.

Ласенко Трохим, українець, житель Основи. Разом із дружиною Єлизаветою Коган, єврейкою, матір\'ю двох їхніх семирічних близнюків, пішов у бараки. Пробув там кілька днів, поки один чоловік, поляк, не порадив йому йти звідти, рятувати дітей. 18 грудня 1941 року мати проводжала своїх дітей і чоловіка до першого патруля. Усупереч усім випробуванням, Т. Ласенко зберіг дітей. Сам так ніколи більше й не одружився.

Лисови - лікарі-гомеопати (жили на вул. Петровського). Він — росіянин, дружина — єврейка (Микола Васильович і Поліна Абрамівна). До бараків чоловік пішов разом зі своєю дружиною.

Лев Погребицький до війни працював на радіозаводі. Його дружина Марія Іванівна була українкою (її всі називали Мусею). Усією родиною, із двома дітьми, вони пішли в бараки. Згодом Марія Іванівна вивела з гетто сина Моню та доньку Женю. Живе зараз у місті Бєлгороді.

Федорівна (прізвище та ім\'я невідомі). Була домробітницею в родині Гольдман. Її господиня, Сабіна Йосипівна Гольдман (вул. Урицького, 33, кв. 26) була лежачою хворою. До ешелону, у якому їхали на схід її діти та онуки, з цієї причини її не взяли, разом із домробітницею С.Й. Гольдман повернулася додому. Кілька днів вони перебували у квартирі, поки сусіди не донесли німцям. Тоді Федорівна взяла тачку, посадила в неї свою господиню та повезла на Тракторний завод. Більше їх ніхто не бачив...

У педагога 82 Харківської школи Олександра Федоровича Чумакова дружина, Галина Самуїлівна, була єврейкою. Під час перепису населення Харкова її внесли до жовтих списків. Але чоловік зумів купити їй «російський» паспорт. Завдяки цьому вона пережила окупацію. У них з Олександром Федоровичем було 2 доньки.

Степанида, українка. Дружина єврея Семена Григоровича Асса. Не погодилася відпустити чоловіка одного, теж пішла в бараки. Обоє загинули.

Родина Щербак — сестри Алла Іванівна та Сусанна Іванівна — протягом усієї окупації міста Харкова рятували подругу-єврейку Ольгу Браїловську, ховали її під носом у німців, у своїй квартирі.

Бєлова Олександра Георгіївна, 1902 року народження, журналістка. На прохання Р.Б. Беркович вивезла з Тракторного заводу на санках двох її дітей, допомагала приховувати їх у своїх родичів, купила для Беркович «російський» паспорт. 27 березня 1942 року арештована Гестапо за доносом. Загинула.

Бекетова Олександра Олександрівна, 1876 року народження, м. Москва. У 1941 році приїхала до Харкова, жила на вул. Сумській, 52. Майстер художнього перекладу, родичка видатного архітектора А.М. Бекетова. Під час окупації допомагала врятувати від загибелі харківських євреїв. Заарештована Гестапо 2 лютого 1943 року. Розстріляна в районі Лісопарку.

Узуньян Юрій Оганесович (Іванович), 1921 року народження, шосе Комсомольське, 47. Студент хімічного факультету Харківського університету. Підпільник. Влаштувавшись працювати паспортистом Холодногірського бургомістрату, допоміг багатьом харків\'янам уникнути вивезення до Німеччини, постачав документи військовополоненим, в\'язням концтабору на Холодній горі. Попереджав євреїв про акції, що готувалися проти них. Виданий зрадником. Розстріляний 5 січня 1943 року в районі Тракторного заводу.

Вони йшли до бараків — як хресний хід. У коритах тягли речі, у когось дитина сиділа... Ми з вікон бачили. У 110 номері на Свердлова теж євреї жили, і всі загинули. Дуже добре пам\'ятаю родину Добкіних. З Манею, донькою Лева Григоровича Добкіна, та сином Льонею, дружиною Розою ми були добре знайомі.

На роботі, на фабриці імені Тінякова, Лева Григоровича Добкіна всі називали «товариш Добкін». Він мене влаштував на роботу, я була швачкою-ручницею п\'ятого розряду. А він керував шинельним цехом. Та ось у жовтні в Лева Григоровича стався інфаркт. Але його забрали з дому заручником прямо з ліжка. Дружина та донька носили йому їжу, від себе відривали, а поліцай брав передачу й говорив: «А-а, юде!» І викидав картоплю прямо в них на очах. Лев Григорович там і помер, у «Третьому рейху» (примітка: будівля готелю «Харків»). Його дружину Розу з двома дітьми змусили йти в бараки. Роза з Манею загинули, а Льоня — хтось у дворі говорив — утік (потрапив до машини з речами розстріляних євреїв і вискочив). У 1949 році він приходив до цього будинку.

У інженера Управління Південної залізниці, жителя міста Люботина, Івана Костянтиновича Нестеренка був на руках евакуаційний листок на посадку в один з останніх ешелонів, що йдуть на схід. Але коли він і його колеги прибули на вокзал станції Харків-Балашовський, звідки мав відправлятися потяг, керівництво станції запропонувало їм поступитися своїми місцями в потязі євреям. Кожному з вимушених залишитися була видана відповідна довідка.

Головний лікар дев'ятої лікарні (Холодна гора) Олександр Іванович Мещанінов допомагав вижити Ізраїлю Йосиповичу Пунькіну, головному інженерові Водотресту до війни, який тікав із бараків, та його дружині, Тамарі Любарській, а також двом їхнім синам. Мещанінов попросив свого друга Петра Ришкова, його доньку Ніну, чоловік якої перебував на фронті, допомогти цим людям (Ришкови тоді жили на вул. Федоровській, 5). «Мещанінов усім хотів допомогти, — згадувала багато років потому Ніна Петрівна. — Він привів до нас Пунькіних в середині січня 1942 року...».

На превеликий жаль, зрада колишнього колеги погубила Ізраїля Йосиповича. Але після його загибелі Олександр Іванович не залишив родину друга в біді. Коли Тамара Любарська в 1943 році вирішила йти з дітьми до лінії фронту, Мещанінов приніс їй бланки аусвайсів для виходу з міста.

Кілька слів про І.І. Пунькіна. У юності він дружив з Іллею Еренбургом. Вони були ровесниками, разом вступали до навчального закладу. Можливо, у Києві, де народився Ілля Еренбург.

Імовірно, цим пояснюється звернення до Еренбурга Тамари Любарської після визволення Харкова: вона знала, що письменник і журналіст висвітлює роботу Надзвичайної Комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у місті Харкові та області, тому написала йому великого листа, у якому розповідала про трагічну долю чоловіка та надзвичайно тяжкі випробування, що випали на її долю та на долю двох їхніх синів.